Розкуймося, братаймося. Роздуми у 165-ту річницю з часу першої подорожі Тараса Шевченка в Україну

Статья, Дзеркало тижня, No 9 (688) 8 — 14 березня 2008
Відривок
Тарас Шевченко перестав бути поетом однієї доби, — він наш повсякчасний провідник». Ця проста, але глибокоправдива сентенція, з афористичного ареалу Митрополита Іларіона (Огієнка), сьогодні особливо доречна, бо «обличителей жестоких» і «палачей» душ («Тризна»), себто злісної і брутальної українофобії, зараз не менше, ніж будь-коли. Саме тепер, коли запускаємо всі державні механізми для
самостійного їх ходу, фобія «воцарилась у собі» і, як за найлукавіших, найлютіших часів, безкарно чинить ганебні бешкети. Вона розуміє, що Шевченко та Франко — це той підмурівок духовності, на якому встоїть наймогутніша будівля. Шевченко — Речник справедливості, він Прометей, Світло, Віра, він Пророк. Франко — Дух, Наука, Думка, Воля. А разом — це Відродження, воскресіння українності, братолюбне «возвеличення» нас сущих, поклін минулому і грядущому, що «квітчастим злаком» цвістиме.